«ЗАКАРПАТЕЦЬ З ДУШЕЮ ПРИЧОРНОМОРЦЯ»,- МИНУВ РІК, ЯК ПІШОВ У ВІЧНІСТЬ ДМИТРО КРЕМІНЬ

25 травня минає рік, як відійшов у вічність миколаївський поет, есеїст, публіцист, перекладач, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь (1953–2019). Доля відміряла йому небагато – 65 років, але прожив він їх сповна, ставши символом єдиної України. Родом із Закарпаття, він поєднав у собі горянина з долею причорноморця. Його поезії пронизані вітром степового північного Причорномор´я.

                Обставинами життя був тісно пов’язаний із Чернігівщиною — далекого 1978 року його дружиною стала Ольга Колесник із села Гусавка Менського району. Побралися молодята в селищі Казанка, на батьківщині Павла Глазового, де працювали за направленням. Тут народився син Тарас, нині відомий політик і вчений, народний депутат України 8-го скликання, голова підкомітету з освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Багато ліричних перлин Дмитра Креміня народжені на Придесенні або натхнені прекрасною землею українського Полісся. Друкувався у газеті «Гарт» і «Деснянська правда». Особисті зв’язки підтримував з чернігівськими письменниками Дмитром Івановим і Володимиром Сапоном.

                Так жаль мені саду, який сам собою цвіте.
А білена хата давно на замку, і нітрошки
Уже не чекаю, що літо прийде золоте …
Старе моє щастя – як схлипи трофейні гармошки.
І жаль мені саду і всього, що тут постає …
Малиновий запах городу обійми розкриє.
І внук – наче янгол: о, радуйся, бабо Маріє!

А завтра – на Седнів. Альтанка там Глібова є.
Пленер живописців і церква кіношна од Вія.
Лиш хату замкнула й не йде уже баба Марія …

Барокові, панські, мазепинські Снов і Турець.
І десь тут, у Седневі, слід молодого Шевченка.
І я на заплаву гребу, на малий острівець.
Княгине, яскине, яка ти мені далеченька!
П’ємо на пленері з мольберта, і хай йому грець!

Тепер і самому немає ні ночі, ні дня.
І лізе на голову вшістка мені чортівня.
І все ж мені жалко того молодого коня,
Він став, бо зчепився плужок уже з віссю земною.
І небо високе гойдається понаді мною.
І в небі – як діти – літак літака доганя.
Було мені щастя, тепер воно рідко буває …

Висока-висока вода із Десни прибуває.
Літа під водою, де мріють столітні соми …
Висока-висока вода вже пів-світу затопить.
І риба столітня тебе попід хвилею схопить.
Й «ракети» з Чернігова вже не діждемося ми.

І панночка-відьма над нами летить у труні.
І схлипує вітер, і дивиться Вієм ув очі …
І хрест на могилі. І хрещики на полотні.
О, панно любове! О ніч України! О ночі!

І більше – ніколи. Ти чуєш? І більше – ні-ні!
Лиш панський маєток біліє крізь липи мені,
І ляля у льолі. Махнула поету рукою -
І все потонуло навіки, як сад над рікою.

Лиш Вієва доня. Лиш твій силует на стіні …

Дмитро Кремінь казав: «Я закарпатець, але я – українець». Ми в Україні, тобто всюди вдома.

                Дмитро Дмитрович до нестями був закоханий в Україну, одержимий ідеєю її незалежності від будь-кого та будь-чого — і в творчості, і в політиці.

«Амбітним був, як у юності буває, тож мав певні проблеми, бо за національно-орієнтованими студентами догляд був пильний, зокрема КДБ. І в мене був обшук улітку 1974-го , тому випускний рік був для мене важким: допити в КДБ, проробки на засіданнях літстудії імені Юрія Гойди, на комсомольських зборах філфаку. Якби мене виключили з комсомолу – пішов би з університету з «вовчим білетом». Але студентська молодь відмовилася голосувати за моє виключення з ВЛКСМ. Мене підтримав і перший секретар обкому Михайло Куцкір, і ректор університету Дмитро Чепур. Ось і поїхав я за направленням працювати і починати життя з чистого аркуша»,- пригадував свою буремну молодість Дмитро Кремінь. Згодом, справжній борець Дмитро Кремінь був делегатом першого з’їзду Народного руху.

 1978 року побачила світ перша поетична збірка Дмитра Креміня – «Травнева арка». Передмову до дебютної книжки написав відомий український поет і публіцист Віталій Коротич, який став для молодого літератора не лише наставником і порадником, а й старшим другом. А успіх у «Травневої арки» був феноменальним – у столичних книгарнях збірку розкупили протягом декількох днів. У 1979 році Дмитра Креміня прийняли до Спілки письменників Україні, а в тодішні часи зробити це було досить нелегко.

Переїхавши до Миколаєва, Дмитро Кремінь продовжував займатися улюбленими справами: у будні дні його можна побачити за друкарською машинкою в редакції молодіжної газети, а у вихідні та у відпустці молодий поет шліфував та відточував власну поетичну майстерність, радуючи численних шанувальників усе новими і новими віршами і книгами. Чільне місце у творчості митця посідає інтимна лірика, патріотична тематика. Глибинними дотиками своєї творчої майстерності Дмитро Кремінь сягає давніх давен – античних часів, коли честь була понад усе, а краса – слова, тіла, вчинків – цінувалася понад золото. «Пектораль», «Елегія Троянського вина», «Атлантида під вербою» – уже самі назви цих книжок просякнуті морською сіллю Причорномор’я, унікальною культурою Ольвії, тупим гулом скіфських коней.

Особливо приємно згадувати Дмитра Креміня миколаївським журналістам, тим, хто поруч з майстром працював пліч-о-пліч протягом багатьох років. В газеті «Рідне Прибужжя» Дмитро Дмитрович очолював відділ національно-духовного відродження, згодом працював заступником головного редактора. Він став «хрещеним батьком» для величезної кількості молодих, талановитих поетів і журналістів. Під час зустрічей з батьківською мудрістю і водночас толерантністю, наставляв на життєвий шлях, давав слушні професійні поради.

Минув рік…Всім нам іще належить оцінити постать українського поета і публіциста, щирої, відкритої та порядної людини, друга і наставника.