Голоси сили – від фронту до цивільного життя: член Ради ветеранів Олександр Вітюк розповів про свій досвід

«Голоси сили – від фронту до цивільного життя» – це нова рубрика Миколаївської обласної ради про людей, чий шлях не закінчується з поверненням із фронту. Це розмови з ветеранами про досвід війни, повернення до мирного життя, нові виклики, пошук себе та плани на майбутнє. Ми говоримо не лише про те, що залишилося позаду, а й про те, як починається новий етап із його труднощами, рішеннями, перемогами та щоденними кроками вперед.

Олександр Вітюк став одним із перших членів Ради ветеранів. Його військовий досвід почався ще в юності й згодом став покликанням, яке тепер, після демобілізації, допомагає ветерану підтримувати інших. До початку російського вторгнення у 2014 році він із дружиною жив у Ялті. Родина мала два бізнеси, але вже за кілька днів після проведення так званого «референдуму» вони були змушені зібрати речі та залишити рідний дім. Олександр згадує: «Ми зібрали усе, що могло вміститися в машину, і навіть не закрили двері будинку на ключ. Ми просто залишили їх у дверях, аби окупанти не виламували двері». Тоді їхній шлях продовжився вже в одному із сіл Вознесенського району.

За кілька днів після подій, пов’язаних із виходом українських військових з Іловайська, Олександр разом із другом були мобілізовані та долучилися до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Тоді він брав участь у бойових діях на Сході країни як механік-водій САУ 2С3 «Акація». У 2015 році Олександр був демобілізований та отримав статус учасника бойових дій.

З того часу він поділився одним із найяскравіших спогадів: «Це була осінь 2014 року, батарея 2С3, поля Луганська. Якщо бути більш точним, стояли навпроти Кримського. Нічого не віщувало біди, поки не зашуршало небо. Це означало, що йдуть гради. Є 5 секунд, аби кудись сховатися. Я проскочив у досить маленьку таку щілинку, між катками своєї машини. Усі решта, звісно, теж розбіглися, дуже швидко. Гради лягли досить далеко, десь штук 20–30, вони лягли десь 100–150 метрів від нас. Але це був перший обстріл. У всіх страх проходить по-різному: хтось сміється, хтось плаче, хтось шокований. Пізніше ми вже зрозуміли, що нам вдалося сховатися у таких місцях, які у звичайній ситуації здаються фізично неможливими. Мій побратим, зі зростом 186 сантиметрів, зміг заховатися під ящиком снаряда 2С3, який має 20 сантиметрів у висоту, 40 у ширину і 80 у довжину. І коли я спитав у нього, як йому вдалося, він сказав фразу, яку я ніколи не забуду! «Звук града у небі спроможний демонструвати в тілі неймовірну пластику». Це було і смішно, і грішно».

За рік після цих подій Олександр демобілізувався та повернувся до родини. Він продовжував працювати, ходив у закордонні рейси, займався юридичною практикою за своєю спеціальністю до 2021 року, коли зустрів свого побратима з часів АТО.

«На той момент він був майором і запросив мене до батальйону, який тоді лише починав створюватися – Вознесенський окремий 187-й батальйон ТрО. На той час це були, по-моєму, ще перші числа січня. І 14 січня 2022 року я підписав контракт із цим батальйоном. Будучи сержантом, маючи певний досвід, певну освіту, я обіймаю посаду начальника складу матеріально-технічного забезпечення.

З перших днів повномасштабного вторгнення РФ почалося розгортання батальйону. Люди йшли потоком. Різні люди: будівельники, таксисти, службовці, з військовим досвідом і без, але кожен мав на меті захистити місто. Був навіть чоловік зі зростом 142 сантиметри, який брав участь у бою на Болгарці, але досі не має посвідчення УБД. 28 лютого ми вже людей не приймали, штатка була повна.

2 березня розвідка доповіла, що на місто рухається ворожа колона – 110–120 одиниць бронетехніки. На броні приблизно 1100–1200 досвідчених ворожих армійців. І ми зупинили їх просування», – розповів Олександр Вітюк.

Батальйону тероборони вдалося не просто їх зупинити – їм не дали закріпитися в місті. За словами Олександра, ті дії, які зробили військові батальйону, змусили росіян залишити місто і дали можливість батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади остаточно розбити ворога. Під час оборони міста Олександр отримав важке поранення стегна та контузію. Його евакуювали з оточення через залізничний міст, який тоді контролювався ворожими снайперами. «Мене протягли через усі шпали, біль був неможливий, але я не подав ні звуку. Я боявся видати нас своїм криком і мовчав, бо якби нас помітили або почули, все склалося б інакше», – згадує він.

Після цього поранення Олександр отримав другу групу інвалідності та вже не міг долучитися до активної боротьби. Певний час він працював на штабних посадах, але згодом здоров’я погіршилося, і його списали. З того часу він продовжує свою роботу для підтримки військових та ветеранів – наразі він працює фахівцем із супроводу ветеранів, входить до складу Ради ветеранів, організовує спортивні заходи зі стрільби з луку та загалом бере участь у громадському житті. Ветеран також поділився своїм досвідом адаптації до цивільного життя: «Це було вже третє моє повернення з війни. Перший раз я повернувся молодим хлопцям, ще при «союзі». Коли такого слова, як психолог, психологія, не було. Коли ветеран сприймався як дід без ніг, без рук, сліпий чи ще щось. І абсолютно не сприймався суспільством той факт, що це може бути молодий хлопець. Потім, коли я повернувся у 2015 році, я чув фрази на кшталт «Я тебе туди не посилав. Це було твоє рішення, ти туди пішов сам». УБД в мене було дуже давно, але знову ж таки, маючи юридичну освіту, маючи великий досвід роботи у кабінетах, з паперами, з документами, я розумів механізми, як це робити. Але отримати гарантовану мені державою житлову площу як учаснику бойових дій, який не має житла, я зміг лише через 10 років».

Олександр Вітюк також каже, що часто стикався із тим, що ветеранів сприймають як проблему, тому що їм потрібно дати пільги при обмеженому фінансуванні. За його словами, ще гірша ситуація склалася у сільських громадах.

«З 2015 року, коли я був заступником голови громадської організації, я спілкувався із учасниками АТО, я не зупинявся допомагати таким, як я. Я займався цим, коли повернувся із АТО, будучи мобілізованим другої хвилі мобілізації. Тобто роботи в мене вистачило завжди. Я цим займався безкоштовно, без повноважень, адвокатського свідоцтва, жодної посади і зарплати. Я просто цим займався, тому що це потрібно було людям. І коли я повернувся сам, не було роботи, лікування було дуже довге. Багато питань і досі не вирішені через відсутність фінансування і, на мою думку, небажання якихось службовців виконувати свою роботу. Ця бюрократія, відсутність фінансування, людський фактор – воно все складається в купу і з’являється проблема», – поділився він. 

Ветеран впевнений, що 80% усієї допомоги, яку можна надати ветерану або члену сім’ї ветерана, або члену сім’ї загиблого героя, робиться на місцях.

«В Раду ветеранів зайшли дійсно ветерани. Я долучився до цього органу з моменту його організації, з моменту його створення. Якщо на місці, у Вознесенському районі, я не можу домогтися втілення якоїсь глобальної ініціативи, то я завжди можу звернутися із такими питаннями та винести їх на розгляд Ради. І воно вирішується вже з іншої сторони – зверху вниз. Я порушив питання щодо організації зустрічей із ветеранами у школах. Ветерани йдуть на зустрічі в школах. Наші хлопці ходять по школах, вони розповідають, як було, що було. Вони зустрічаються з дітьми. Бо якщо ми не розповімо дітям, як це було, то хтось придумає і розкаже по-своєму. Ми маємо займатися нашими дітьми, бо прийдуть росіяни, і вони їх навчатимуть, і це точно нам не сподобається», – підкреслив він.

Також порушувалися питання санаторно-курортного та літнього відпочинку ветеранів та їхніх сімей. Наразі триває робота із їхнього вирішення.

«Багато хлопців не хочуть навіть пенсію собі оформлювати. Бо коли вони стикаються з цією кількістю бюрократії, вони кажуть, що краще самі собі зароблять. Має хтось бути, хто допоможе цим людям. Я поки ще не перегорів. Але так, і я також, звісно, людина, і час від часу теж хочу рокинути цим займатись. Але потім зупиняєшся і думаєш, що людям це потрібно. Це не потрібно тобі, але є люди, яким це потрібно – допоможи», – підсумував він.

Такі історії ветеранів нагадують: повернення з фронту – це не фінал, а початок нового етапу життя, який потребує уваги, підтримки та розуміння. Саме тому Рада ветеранів працює над тим, щоб ветерани не залишалися сам на сам із викликами цивільного життя, а їхні потреби були почуті й враховані. Важливо, аби наше суспільство дедалі більше звертало увагу на ці потреби, було готове слухати ветеранів і створювати умови, у яких їхнє повернення та подальше життя стають не лише особистою справою, а спільною відповідальністю.