Голоси сили – від фронту до цивільного життя: член Ради ветеранів Олег Завгородній поділився своєю історією

Обласна рада продовжує рубрику «Голоси сили – від фронту до цивільного життя», де ми розповідаємо про людей, чий шлях не закінчується з поверненням із фронту. Це розмови з ветеранами про їхній досвід війни, повернення до мирного життя та виклики, із якими вони стикнулися. Ми говоримо не лише про те, що залишилося позаду, а й про те, як починається новий етап із його труднощами, рішеннями, перемогами та щоденними кроками вперед. Повернення до цивільного життя після важких фронтових випробувань, шлях реабілітації, бюрократичні виклики та нова місія допомоги побратимам – саме про це поділився ветеран, а нині помічник начальника Головного управління Національної поліції в Миколаївській області з питань ветеранської політики Олег Завгородній.

Його шлях у правоохоронних органах розпочався задовго до великої війни. «Взагалі, я прийшов служити у тодішню міліцію в 2011 році і працював у місцевому райвідділку. Потім у 2015 році я долучився до підрозділу особливого призначення – батальйону «Миколаїв», де служив до 2018 року. Через деякий час, уже в 2020 році, я повернувся до батальйону і так і залишився», — згадує Олег.

На початку повномасштабного вторгнення він перебував у Миколаєві і нікуди не виїжджав. Згодом миколаївський підрозділ об'єднався з аналогічним батальйоном із Херсона у підрозділ «Тавр». А у 2023 році, після створення Об'єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», «Тавр» увійшов до її складу як окремий батальйон.

Першим серйозним бойовим виходом, який згадує Олег, стала Курдюмівка, після чого були бої на Бахмутському напрямку, у Богданівці, Майорську та Часовому Яру. Серед спогадів є і кумедні, і надзвичайно трагічні. Олег згадує події лютого 2022 року в Миколаєві, коли ворожа техніка рушила до міського аеропорту:

«Тоді я був гранатометником, і коли ворожа колона техніки під'їжджала сюди в аеропорт, я на адреналіні біг на ворожий «Тигр» без вистріла, без заряду, просто пуста труба. Нас там було лише 10 людей, і проти «Тигрів» з танками особливо не воюєш».

На жаль, війна забирала побратимів. Ветеран згадує болісні втрати на підступах до міста та під час виконання завдань: «26-го лютого в нас вже була команда, ми виїхали в сторону Тернівки, де йшла колона техніки, по інформації, не наша. Так трапилося, що там в нас загинуло два товариша. Я живу біля цього місця, і щодня, коли проїжджаю те перехрестя, згадую побратимів, яких уже ніколи не побачу».

У 2024 році під час чергової ротації в районі Часового Яру Олег отримав важке поранення, а згодом – інвалідність.

«Ми йшли на зміну, і під конкретною точкою ми проводили зміну. Вони взяли квадрат, де ми знаходилися, і все туди, що тільки можна було, все туди летіло. Був не тільки я поранений, там ще декілька хлопців були поранені, але в мене було найважче поранення. Я втратив багато крові. Тяжко було самому йти», — каже він.

Евакуація тривала близько 10 годин. Через довге перебування в турнікеті ліву ногу врятувати не вдалося, лікарям довелося ампутувати її до коліна. Далі Олег проходив тривале лікування та реабілітацію в шпиталі в Дніпрі та Києві, а згодом — у центрі «Superhumans» на Львівщині.

«Дві тижні я проходив на навчальному протезі. А потім дві тижні на постійному протезі. Грубо кажучи, за місяць я став на протез і поїхав додому», — ділиться Олег.

Одним із випробувань після поранення стала бюрократія під час оформлення інвалідності. Система на той момент не мала чітких алгоритмів та формулювань для поліцейських зі штурмових бригад. Через це Олегу спочатку дали третю групу інвалідності замість другої. Аби виправити це, потрібно було подавати оскарження висновку комісії та чекати на перевірку в Дніпрі.

«Я, коли прийшов на комісію, тоді ще мало хто розумів, що поліцейські теж воюють, тому вони здивувалися, що я поліцейський і отримав поранення. Бо навіть зараз багато хто думають, що поліцейські не воюють. А я звільнився, в мене немає ні заробітку, ні пенсії, нічого. Тобто час іде, я був увесь цей час без коштів. Від моменту звільнення до першої пенсії минуло десь місяців 8-9 бюрократичних проблем. Багато хлопців, з якими я спілкувався, навіть до середини не доходять і закидають. Вони кажуть: «Ми воювали і все, а нам бігати туди-сюди, принеси папірець, щоб отримати інший папірець?».

Після звільнення Олегу запропонували стати помічником начальника Головного управління Національної поліції в Миколаївській області з питань ветеранської політики. Він погодився, бо знає всі ці труднощі зсередини.

«Моє завдання – допомагати таким, як я, чиї питання стосуються різного плану. Будь-що, що стосується виплат, чи якихось довідок, чи супроводу допомогти по ВЛК. Я сам проходив це все, я знаю, як воно тяжко проходить», — пояснює він.

Зараз в органах МВС вибудувана система соцпрацівників та помічників, які супроводжують ветеранів та їхні родини. Олег наголошує, що намагається бути на зв'язку з кожним: «Хлопцям кажу, що телефон є, звертайтеся, чим зможу, допоможу. Якщо не знаю — узнаю. Я не вожу їх за руку, куди треба, просто кажу поетапно, куди треба звернутися і з чим».

Окрему увагу він приділяє розвиткові ветеранського спорту, створенню інклюзивних просторів, реабілітаційних центрів та адаптації міської інфраструктури, адже ветеранам після поранень вкрай важливо відчувати себе повноцінними та активними членами суспільства. Олег Завгородній зазначив, що робота Ради ветеранів при Миколаївській обласній раді є важливим органом для підтримки ветеранів. Зокрема, завдяки ефективності та оперативності вирішення окремих питань.

«Якщо ми якісь питання маємо вирішити, наприклад, якщо це була моя ідея в якомусь плані, то я мав писати листи своєму керівництву, а вони вище по вертикалі, і поки ці листи дійдуть до центральних органів, проходить багато часу. У Раді це простіше тим, що якщо ми вирішили якісь питання, ми його можемо напряму на Київ відправити. Тут в цьому плюс, що це швидше можна зробити. Так само із пропозиціями. Ми їх обговорюємо та можемо напряму їх надсилати для більш оперативного опрацювання», – підкреслив він.

Пройшовши власний шлях болю, бюрократії та відновлення, Олег перетворив особистий виклик на силу, яка допомагає іншим захисникам долати бар'єри цивільного життя, відчувати повагу держави та залишатися незламними у своїй громаді.

Підтримка ветеранів є ключовим елементом соціальної відповідальності держави та суспільства. Вона охоплює не лише медичну реабілітацію та соціальні гарантії, а й створення умов для повноцінної інтеграції захисників до цивільного життя. Ефективна ветеранська політика, доступність інфраструктури, розвиток адаптивного спорту та надання кваліфікованої правової чи психологічної допомоги дозволяють подолати бюрократичні бар'єри та сприяють тому, щоб кожен ветеран відчував повагу, турботу й підтримку своєї громади.